x

Без категорії

Тіко та друзі

Чи замислювалися Ви, як це подорожувати по всьому світу разом з семитонною, восьмиметровою косаткою? У мультсеріалі «Тіко та її друзі» Ви побачите пригоди одинадцятирічної дівчинки Наномі та її найближчого друга – кита Tiкo. Разом з батьком Наномі – Скотом вони подорожують сімома морями, дізнаються про взаємини між людиною і природою.

Чорний корсар

У далеких Карибських морях благородний лицар Чорний Корсар шукає давнього кровного ворога. Його спонукає жага помсти… Так починається ця захоплююча історія, сповнена поєдинків, романтичних зустрічей та незабутніх пригод. Чорний Корсар і його друзі мають пережити безліч небезпечних пригод, перш ніж злочинець, який вбив його братів, отримає по заслугах, а справедливість і любов переможуть боягузтво і підлість.

Скверна!

Отже, товариство, маємо на руках ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду.

Коротко: всі рішення Нацради щодо «Інтера» залишаються в силі.

Ухвала колегії суддів в складі:

skverna

Поза тим, що:

– в Україні забороняється заснування телерадіоорганізацій іноземними юридичними особами (ст.12 п.2 Закону);

– при продовженні строку дії ліцензії на мовлення Національна рада приводить її у відповідність із вимогами цього Закону ( розділ Х, п.3 Закону);

– при розгляді заяви на видачу ліцензії на поза конкурсних засадах Нацрада може відмовити у видачі ліцензії якщо організація заявник не відповідає вимогам щодо заснування телерадіоорганізацій (ст.12 п.2 Закону), а також до установчих і статутних документів телерадіоорганізації (30 п.2 а Закону).

 

Кілька цитат з ухвали колегії суддів:

  • «Чинне законодавство України розрізняє поняття засновників та акціонерів акціонерних товариств. В силу наведеної норми, засновниками товариства є особи, які прийняли рішення про його заснування, а отже перелік таких осіб, що прийняли відповідне рішення у будь-якому випадку залишається незмінним і законодавством не передбачено «перезасновувати» товариство у зв’язку із змінами умов заснування телерадіоорганізацій»;

 

  • Як вбачається із змісту заяв ПрАТ «телеканал Інтер» на адресу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо продовження та переоформлення ліцензій серед засновників товариства було: ВАТ «Громадське російське телебачення (ОРТ);

 

  • Згідно з відомостями про власників (співвласників – акціонерів) та пов’язаних осіб власниками «Інтера» є: ТОВ «Український медіа-проект» (Київ), ВАСЕА ВЕНЧУРС ЛІМІТЕД (Кіпр), ТОВ «Пегас Телебачення»;

 

  • «Враховуючи наведене вище, колегія суддів прийшла до висновку, що на час прийняття відповідачем спірного рішення – 11 червня 2015 року, серед засновників ПрАТ «Телеканал Інтер» не було іноземних юридичних осіб».

 

Як писав класик «що то за часи, що за переверти, чи сміяться, чи ридать…?». Ось такий причинно-наслідковий виверт. Судові реалії України: СКВЕРНА!

(Великий тлумачний словник сучасної української мови слово «скверна» подає, як що-небудь «мерзенне, порочне». Однаковою мірою стосується, як вчинків, так і людей, котрі ті вчинки здійснюють).

Володимир Кметик

«Всіх поіменно!» Хто з Нацради за ІНТЕР?

Вспомним всех поименно
(Роберт Рождєствєнський)

Не було жодного охоронця нацистського концтабору, котрий би визнав вину і поклав на себе відповідальність за вчинені злочини. Всі відказували на обставини, в яких вони опинились. Не в тому місці і не в той час. Що службова їх ретельність не обумовлювалась усвідомленням власної зверхності над людьми, а була лише наслідком складних переплетінь писаних і неписаних правил, які тоді домінували в суспільних взаєминах.  Що коли інші вмирали від обмеження громадянських прав, від виснаження, голоду чи хвороб їхній власний соціальний статус передбачав добротну уніформу, випуцовані до блиску чоботи та чималий шмат сала і хліба. Були, мовляв, тими, хто волею долі опинився коло цієї влади: невинними виконавцями чужих наказів. Що лише стежили за порядком, перевіряли наявність електричного струму по периметру табірної огорожі і, навіть, чемно супроводжували людей до газових камер: такий тоді був закон життя. Лише і не більше.

Коли мою родину в лютому 1940-го у вагоні для худоби вивозили до Сибіру, новонароджених дітей викидали по ходу поїзда в діру в підлозі. Туди, куди справляли нужду. А обабіч, зграї здичавілих і зголоднілих собак шматували і розтягували людське тіло та кості. Трупи дорослих складували на залізничних станціях. Отак і пішли: без могил, без хрестів, без імені. Вмирали від холоду, голоду і хвороб. За всю дорогу (два місяці) попався один жалісливий «охраннік». Якщо мій дядько, трирічна дитина, просив, крізь заґратоване вікно, «таваріщ, дай води», той міг з даху вагону зачерпнути трохи снігу: пів солдатського «котєлка». Більш нічого. Не своїм же мав ділитись. А що робота в нього така, так він чоловік «малєнький»: що гвинтик. Нині – «охраннік», і робить те, що кажуть. Таке життя!

Кілька років тому я хотів поїхати з мамою на могилу її брата, в Сибіру, в концтаборі №35. Думалось, може мамі полегшає після цього, трохи відпустить. Та і мені також. Проте, на відміну від Бухенвальда, Освєнціма, Буркінау, Майданека його місце ніде на карті не позначене. Як і нема згадки, в місцевих архівах, чи якихось інших відкритих джерелах. Зрештою, як і про тих, що були до 35-го. Мама пам’ятає ще 36-тий і 37-мий, але і про них не має нічого. Немовби наших людей там, як казав Т.Шевченко «і не було»… Ні сліду, ні згадки, ні могил: Рассєя!!!

Нещодавно, тижнів два тому, пройшло повідомлення, що в Німеччині засудили 96-річного охоронця концтабору. Знайшлися таки люди, що домоглися! З німців. В нас – ніколи і нікого за злочини большевизму не засудили! Ці партійці, урядовці, прокурори і судді та «охранніки», як суспільна скверна, за законом сполучних посудин, перелились в нову, відроджену Україну. З методами державного управління, телефонним правом, «договорняками» і таким іншим. Вони в пошані, з привілеями, з власними учнями та послідовниками. І хоча історично це, мов би, і делегітимізовано, його рудименти зберігають ще значну здатність опонувати здоровому розвитку суспільних і правових відносин. «Ленінопад» і декомунізація – щойно розпочинають процес очищення. Ще нічого не відбулось остаточно!

В 2015 році Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення не законно продовжила ліцензію для телеканалу «Інтер». Після оголошень кількох попереджень і звинувачень в антинаціональній, по факту, діяльності і в непрозорій власності. Всупереч власним неодноразовим публічним запевненням, що відтепер, після Майдану, все буде справедливо і по закону. Але, сталося, як завжди. (Не помогло, що, пам’ятається, у вишиванках на роботу ходили).

Чому не законно? Перше, тому, що закон забороняв Нацраді продовжувати телекомпанії ліцензію на мовлення, якщо в її засновником є іноземна юридична особа (тут – «Общєствєнноє Россійскоє тєлєвідєніє» – ОРТ, Москва). Друге, тому, що «Інтер» в заяві не вказав достовірно своїх власників, що зобов’язувало Нацраду відмовити в її розгляді. Третє, тому що Нацрада не з’ясувала, хто насправді є власником «Інтера», і чи виконуються норми закону щодо відсутності серед власників офшорних компаній та обмеження 30% в статутному фонді компанії іноземного капіталу. (Вони також є категоричними підставами для відмови в розгляді заяви). І нарешті, четверте: що термін ліцензії «Інтера» відповідно до Закону закінчився в 2011 року і продовжувати її в 2015 році підстав не було.

Багато хто каже, що які до них претензії: не самі ж прийняли рішення. Не їхня ініціатива. Відомо ж в яку будівлю і в який кабінет веде це питання. А члени Нацради, спішно анулювавши попередження і проголосувавши за продовження «Інтеру» ліцензії, лише «відробили» своєму працедавцеві «хлібне» призначення. Вони, хоч і «незалежні», але чого варта ця незалежність, якщо не прийметься річний звіт Нацради і всіх його членів звільнять. Одним словом – «гвинтики». І до чого тут «Жити по новому!». Сказано разово, до виборів: красиво, та як посилання не серйозно. А що мають статус міністрів, так для зарплати. (Там ще і зарплату платять). Отже, «поіменно»:

poimenno_1

Було би несправедливо вважати, що це незаконне рішення приймалось без формального обґрунтування. Ні, доповідаючи на засіданні заступник голови Шверк, послався на наявність юридичної експертизи, ознайомившись з якою, він прийшов до висновку, що в Нацради законних підстав для відмови в продовжені «Інтеру» ліцензії немає. Присутня на засіданні група підтримки, вже «Опозиційного блоку», в особі народних депутатів Королевської, Мірошниченка і Павленка (чи там мали «сидіти»?) продемонстрували повну солідарність з членами Нацради і одразу ж розродилась коментарем про високу професійність працівників юридичного управління Нацради. Так ось, ніякого «юридичного висновку» насправді не було. Пан Шверк публічно сказав неправду! Згодом, лише на вимогу суду, мені надали копію «службової записки» на ім’я голови Нацради за підписом начальника юруправління п. Фещук, бо «юридичний висновок» з даного питання юруправління повноважень робити не мало. Не передбачено це в його повноваженнях. Чому ж тоді пан Шверк збрехав? «Для пущєй важності», бо фраза «юридичний висновок» на публіку звучить ґрунтовніше і переконливіше? До речі, щодо переконливості.

За письмовою оцінкою професора Ющука, видатного спеціаліста з семантики мови, за змістом цей висновок в службовій записці, цитую: є «смисловою нісенітницею», «позбавлений будь-якого сенсу», «має ознаки словесної маніпуляції» і «змістовно необґрунтований». Чому ж тоді, ця «абсурдна за сенсом» «смислова нісенітниця, і «словесна маніпуляція» змусили членів Нацради, як аргумент, проголосувати за продовження ліцензії «Інтера»?

Чи можна допусти, що члени Нацради мали якесь одночасне помутніння свідомості і були не дієздатними та не спроможними розпізнати його абсурдність? А може існували якісь інші переконливіші аргументи, поза процедурою публічного розгляду, що вмотивували таку подиву гідну одностайність? Проголосували всі, як один!

Очевидно, що члени Нацради в цю нісенітницю і не вчитувались: використали, як папірець для позірного обґрунтування вже наперед заданого результату голосування. Справжні ж аргументи були по-большевицьки іншими, не публічними. Там, на засіданні, була проведена лише процедура голосування, заключний акт процесу. Його вистава. Своєрідне оформлення, перепрошую, «договорняка», інакше – закулісних і незаконних домовленостей.

Ось, стисло те, що зробила і чого не зробила Нацрада, порушуючи і не дотримуючись норм закону на користь «Інтера».

Ніхто з членів Нацради навіть не хотів слухати про те, що виступ пана Шверка є не правдивим і не достовірним. Жодної реакції: «немовби й не було мене»! З неприхованим роздратуванням і обуренням вони цікавились хіба що тим, чому не «поважні» телекомпанії, а з якогось дива якесь там Малятко ТВ «вплутується» в процес ухвалення рішення і вимагає при цьому якоїсь законності: «куди тобі зі своїми халявами, та на панський двір!». Для справедливості: пан Артеменко порекомендував подати до суду на Нацраду за незаконне рішення про відмову телеканалу «Малятко ТВ» у видачі ліцензії в мережі «Зеонбуду». Мабуть, як компенсацію.

poimenno_2

І як тут не пригадати ще одного, вже бувшого члена Нацради – Ларису Мудрак, яку було призначено за квотою президента Віктора Ющенка, з проукраїнського, так би мовити, патентово-демократичного середовища. Вже за Януковича, вона ревно стояла на сторожі рішень на користь «сім’ї» та кримінально-олігархічних кланів. Була в цьому наполегливо-завзята і вигадлива. Нині ж, пан Артеменко, Голова Нацради, публічно рекомендує телеканалу «Малятко ТВ» повторно судитись щодо цих рішень і добиватись справедливості. (Як води дав напиться. Зі снігу. На пів «котєлка»). Ось такі паралелі і такі інверсії!

Та що можна вимагати від людей, котрі, за висловом колишнього працівника Нацради, вставали за столу, коли їм телефонував Колєсніков. Нині, пані Мудрак «світиться» вже поза колом людей Ахметова, Хорошковського-Льовочкіна-Фірташа, Калєтніка чи Януковича. Часи змінилися! Вона вже знову на сторожі патріотизму і демократії – «волонтер». Допомагає в шпиталях пораненим воякам. Невдовзі, разом з Катериною Ющенко і Мариною Порошенко («під патронатом») візьме участь в заході благодійників України. Не інакше, як у вишиванці. Часи змінюються! Але чи каже пані Мудрак солдатам, що в тому, що їх скалічено є і її вина, що вона особисто доклала рук до встановлення в країні тих порядків, проти яких український народ повстав? Що вона натхненно служила тим, хто цю війну розв’язав? Чи просить вона за це пробачення? Аж ніяк! Не чутно! Мабуть, вважає себе «гвинтиком» цієї системи, людиною, що лише вписувалась в цей «договорняк», що лише обслуговувала його, як міністр, з обов’язку посади. Чи не знайомо?

Не треба запитувати в Катерини Ющенко, чому, приїхавши в Україну з Вільного Світу, вона так швидко «совєтизувалась». Але Марину Порошенко вартувало би попросити більш ретельно вибирати собі товариство, якими б благими намірами це не прикривалось. Хочеться, щоб насправді «по іншому»! Зрештою, це навіть не персональна справа, це – обов’язок підтримувати суспільну легітимність влади діючого Президента України.

Тепер, чому ліцензія «Інтера» закінчилась в 2011 році. Та тому, що вона мала чітко встановлений термін: з 23 жовтня 2001 року до 23 жовтня 2011 року. А що в 2007 році, Нацрада в спосіб, що не передбачений законом, вписала в ліцензію Інтера термін до 1 липня 2015 року, не робить його легітимним.

Бо акти, що видані з порушенням вимог, що до них ставляться, є дефектними за законом. Бо є категорія рішень (дій, або бездіяльності) державних органів, які не тягнуть за собою жодних правових наслідків, навіть не залежно від того, визнав їх суд такими, чи ні. І пан Шверк визнав, що не було такого законного порядку і правил, за якими «Інтеру» продовжили ліцензію до 2015 року. Що це було зроблено, як він висловився, «не стандартно», за «какіє-то коврішкі».

Отже, це рішення Нацради називалось «Про попередні заходи з впровадження цифрового мовлення в Україні». Приймалось воно в порядку якихось не законних домовленостей між «Інтером» і Нацрадою, внаслідок чого Інтер за власний кошт розбудовував для себе телевізійну мережу і переходив на цифровий стандарт мовлення до 2011. При чому 75 % – українською мовою. На дворі вже 2016 рік: ані цифрової мережі «Інтера», ані 75% ефіру українською. А переоформляти було можна лише внаслідок переходу з аналогового на цифровий стандарт і то – на термін, що вказаний в аналоговій ліцензії, тобто до 23 жовтня 2011 року. Ось такий шахер-махер! «Не стандартно», як зауважив пан Шверк. А мав додати – не законно: в жодному законі не прописано право Нацради порушувати встановлену процедуру продовження ліцензії та її переоформлення на підставі якихось домовленостей, договорів, чи «договорняка». Це рішення Нацради ухвалювалось персонально такими її членами:

poimenno_3

На суді, між іншим, кинулась у вічі практична тотожність текстів Нацради та «Інтера». Постало питання, хто і під чию диктовку їх писав. Представник Нацради, ствердила, що писала сама, без інших осіб. Те саме про себе сказав і представник «Інтера». А ось вчений-мовознавець професор Пономарів, порівнявши ці тексти, прийшов до висновку що їх писала «одна і та ж людина». За величезною кількістю ознак, співпадінь і характерних помилок. Якась суцільна містика між Нацрадою та «Інтером»! Чи то «Інтер» є частиною Нацради, чи навпаки – частина Нацради приватизована «Інтером»? Не в якихось же «коврішках» причина?! Хоча, як сказати. Пан Шверк вже Народний депутат України від блоку Петра Порошенка, а пані Фещук – вже член Нацради по квоті Президента України Петра Порошенка: всілякі рішення потребують відповідної обслуги. У нас це не осудно. Ні законом, ні суспільством. Сам суд на тому ж боці!

Цими днями в суді слухається справа за позовом телеканалу Малятко ТВ до Нацради щодо незаконного продовження ліцензії для «Інтера». Хочеться вірити, що серед її членів (теперішніх і колишніх – згадали поіменно) знайдуться ті, котрі виступлять за приведення діяльності «Інтера» та Нацради до вимог законодавства України. Багато з них тривалий час подавали себе за патріотів та демократів і тому були при посадах. Нація має право (особливо в час війни) вимагати від них відповідальної поведінки. Мова йде не про телеканал, а про засіб та інструмент війни, який ворог в нашій же хаті використовує проти нас самих. Один із фронтів проходить саме по цій лінії протистояння. Все гранично ясно: пора виправляти помилки! Це потрібно полеглим ! І живим це потрібно!

 Володимир Кметик

Іван Франко “Хто такий Лис Микита і відки родом”

ХТО ТАКИЙ «ЛИС МИКИТА» І ВІДКИ   РОДОМ? Отся віршована казка, як ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки смі­явся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано,— се не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена і зовсім книжницька справа — історія книжки, яку про­читаєш та й забудеш,— та, проте, я думаю, що не зава­дить розповісти вам хоч коротенько сю історію,— може, вона й між вами кому прийдеться до смаку. Ну, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати. Та не тільки для простих людей я пишу отсі рядки. Здається, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий «Лис Микита» і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Отся казка уперше друкувалася в часописі для дітей «Дзвінок», а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само, як і тепер, що се я «з німецького переробив», а не писав виразно, з якої книжки. Чому? Се зараз побачите. Та наші книжники знають, очевидно, одну німецьку книжку про Лиса Микиту,— ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німець­кого письменника Йоганна Гете і називається там «Reineke Fuchs». Наші письменники думають, мабуть, що сю повість видумав сам Гете із своєї голови і для того, оголошуючи про вихід мойого «Лиса Микити», вони гуртом пописали, що мій «Лис Микита» перероблений із Гете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцімто я взяв свою казку з Гетевої повісті, та й пощось затаїв назву правдивого властителя, а тільки загалом написав «з німецького», щоби збаламутити нетямучих. Дуже не­гарне діло! Що вже робити, треба вияснити письменним і непись­менним, що і в кого я взяв і в чиєму пір’ї пишаюся. Читаючи в отсій книжечці про пригоди Лиса, Вовка, Медведя, Зайця, Кота, Цапа і інших звірів, Ви, певно, мусили пригадувати собі: «А, таке саме або дуже подібне розповідають собі у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!» І справді, оповідання і байки про різних звірів і їх пригоди находяться у всіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так, як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки се походить? Легко се зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі звірями: псами, котами, курми, гусьми і т. і. Хто не ба­чив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються і любляться? Очевидно, вважають їх чимсь рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т. є. собою самими) і звірем і не раз уважають звіра навіть розумні­шим, хитрішим від себе. Коли вам діти почнуть оповідати по свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіра говорити як про свого товариша. «Ми з Лиском робили те й те», «Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить!», «Скажіть що тому котові, щоби не дря-пався!» і т. і. Колись перед тисячами- тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до наших дітей. Вийшовши зі стану дикості, люди займалися стріле­цтвом, риболовством і, очевидно, весь свій вік мали най­більше діла зо звірами. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди зві­рів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про Лиса Микиту. Ми не говоримо сього наздогад, а маємо дуже старо­давні докази, що воно справді так було. На дві, три або іі більше тисяч літ перед різдвом Христовим були вже у старім Вавілоні оповідання про звірів дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списувано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалю­вано, і так вони доховалися аж до наших часів. З деяких оповідань маємо тільки рисунки — також такі старо­давні, і з них ми можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загальновідомі, що, поглянувши на рисунок, кождий знав, що він зна­чить. Те саме ми знаходимо і в Єгипті на 1000—1500 років перед Христом; окрім писаних оповідань, маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносять­ся до байок і казок, де головними особами були звірі. Найславніші з тих рисунків є війна котів зі щурами і осел, що грає на лірі. Дуже красні і стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у жидівській Біблії. Відси, з Вавілону, Єгипту, від жидів та фінікійців опо­відання про розмови та пригоди звірів розійшлися на схід, до Індії, і на захід, до греків. У греків їх поспису­вано і надано їм дуже красну форму. Найстаршим грець­ким байкописом був Езоп, що жив на яких 500 літ перед Христом. Його байки здобули собі широку славу між греками, хоч сам Езоп був бідним невольником. Його байки не дійшли до нас, тільки в пізніших грецьких і ла­тинських переробках. Та. обік байок, греки знали іі ширші казки, де головними особами були звірі. До нас дійшла   одна   така    віршована   грецька   казка    «Війна жаб з мишами», якої основа, певно, була запозичена з Єгипту. Дуже правдоподібно, що з Вавілонії разом зі штукою письма дісталися також і звірячі байки та казки на схід, до Індії, де розрослися і розвилися ще пишніше, ніж у Греції. Індійці — народ обдарований багатою фанта­зією і бистрим розумом, що любить запускатися в гли­бокі роздумування над найвищими питаннями про бога, про призначення чоловіка і про його життя на землі. Для вияснювання таких високих думок вони часто вживали й звірячих байок, перероблювали старі або складали нові, що й досі глибоко зворушують нашу душу. Вчені знавці догадуються, що й у пізніших часах, у III і II віці перед Христом, індійці попереймали чимало звірячих байок від греків, що під Александром Македонським за­воювали були перську державу і потім пару сот літ мали свою дернову в Бактрії о межу з Індією і мали з Індією часті зносини. По   різдві   Христовім    починається    нова    вандрівка байок і казок звірячих і всяких інших, а власне зі сходу на  захід.  В  самій  Індії  ще  на  500 літ  перед Христом постав  був  чоловік  з   царського  роду,  що,   покинувши панування, зробився пустинником, а далі вбогим жебра­ком і почав навчати людей милосердя, чесноті і рівності та любові. Він учив, що людське життя — то тяжка проба для людської душі,  то   ненастанне   горе;   що   всі   земні втіхи і розкоші — то отрута для душі, бо горе тим тяжче болить по них; що одинокий спосіб увільнити себе  від болів і клопотів земного життя — се зректися світу, його розкошів і  радощів, зректися батька,  матері, дому, ро­дини, маєтку і жити в побожних думках і молитвах, пра­цюючи  лише стільки,  щоб  їсти,  а  їдячи  лише  стільки, щоб жити. Сього чоловіка  прозвали Буддою, т. є. про­свіченим і просвітителем. Він стався   основателем   нової віри, що розширилася звільна по цілій Індії, а далі й геть по Азії і ще нині числить коло 500 мільйонів своїх вір­них. Отож  важно,  що  власне незадовго  перед різдвом Христовим   головні   проводирі  буддівської   церкви   при­радили вислати на всі сторони світу проповідників, які мали ширити сю нову віру. Від того часу Буддова наука перейшла поза границі Індії, до Тібету, Китаю, Монголії, Японії. Та певна річ, що буддівські апостоли ходили й на   захід,  до  персів,  греків,  арабів,  жидів,  і   коли  тут не принялася Буддова віра, так се головно для того, що тим часом у Палестині постала нова віра, де в чому дуже подібна до Буддової, а де в чому значно вища від неї — християнство. Для нас важне те, що власне від буддистів старі християни приймали деякі їх оповідання і пристосували їх до своєї проповіді. Християнство, що зразу стояло ворожо до грецької і римської освіти, що від римських цісарів довго зазна­вало тяжких переслідувань, остаточно побідило і переняло в себе спадщину греко-римської освіти. Ширячися між півдикими народами Європи, воно несло з собою також зерна просвіти, здобутки думок греків і римлян, в тому числі й ті байки та повісті, що становили духову страву широкої маси тих народів. Особливо звірячі байки і каз­ки найшли серед тих народів дуже податливий грунт, бо тут люди жили ще в лісах і полях, у близькім сусід­стві до звірів і певно дуже любили оповідати свої власні стрілецькі пригоди. Оті пригоди спліталися з грецькими та латинськими байками; довгими зимовими вечорами люди бажають слухати довгих, безконечних оповідань, і так помалу з коротеньких грецьких банок, звичайно заострених так, щоб із них випливала якась глибша фі­лософічна думка, поставали довгі оповідання, в яких не стільки ходило про глибоку філософію, кілько про забавний, цікавий зміст. Особливо в XI і XII віках по Христі розвилися такі оповідання. В тім часі християни багато разів ходили до Азії воювати з турками і ара­бами, що, принявши Магометову віру, захопили були Палестину, Єрусалим, Віфлієм і всі ті святі місця, де ко­лись жив Ісус Христос. Отож християни йшли великими купами до Палестини воювати «за святий хрест» і від­бити у турків Єрусалим, от тим-то й названо ті війни хрестовими війнами. Здобувши Єрусалим, хрестові вояки держалися там якийсь час, мали в Єрусалимі своє коро­лівство, жили в сусідстві з людьми Магометової віри і попереймали від них велику силу оповідань та байок, що або були поскладані самими арабами, або через пер­сів і арабів прийшли були з Індії. Ті оповідання прине­сено до Європи, їх слухали люди дуже цікаво, спису­вали їх, перероблювали, сплітали докупи зі своїми влас­ними, і так постала в Європі величезна сила гарних повістей та поем, що довгі віки були духовим кормом наших прадідів і ще й досі не перестали нам подобатися. Оттоді-то була зложена й наша повість про Лиса Ми­киту. Що вона не була видумана тими, хто її списував, а взята з книжок і давніших, здалека занесених опові­дань,  на  се  маємо докази  в тім,  що  перші   записи  тої повісті зладжені  в латинській мові, людьми  книжними, духовними,  і  хоч  ті  записи  зложені   були   в  Лотарінгії або у Фландрії над морем  (відки найбільше людей хо­дило у хрестові походи), то в них виступають такі зві­рі, як лев, папуга, леопард, яких не було тоді в Європі, а   навіть   згадано   про   якусь   індійську   рибу,   з   котрої мозок  лічить  недугу.   Найстарше  таке  оповідання   має назву «Вихід невольника» («Ecbasis captivi»)  і зложене було одним лотарінгськнм монахом коло р. 940, т. є. ще на  100 літ перед хрестовими походами. Невольник, про якого мова в тім оповіданні, се теля, заперте в стайні. Воно виривається на двір, біжить у гори, щоб догонити стадо, погнане  на  пашу, та  тут блудить і  попадається в неволю вовкові. Сей хоче його роздерти, та теля при­гадує  йому  проголошений  царем  супокій.   Вовк  запро­ваджує  невольника  до своєї  печери, та  тут  на  другий день являється стадо з псами виручати невольника. По­чинається облога вовчої кріпості. Вовк не боїться своїх противників, а тільки боїться лиса і оповідає своїм слу­гам про свої давніші пригоди з тим хитрим ворогом. Та от являється лис в таборі обложників, викликає вовка з кріпості, сей гине на рогах вола, а невольника, теля, ви­проваджують  із  печери.  В  се  головне  оповідання   про теля вставлено оповідання про неприязнь лиса і вовка. Як уже згадано, під час облоги вовк оповідає своїм слугам, чому він боїться лиса. То раз цар лев був зане­дужав. Усі звірі зібралися до нього, тільки лис не при­йшов. Уже вовк намовив царя, що лиса треба за се заму­чити і вбити, коли ось надходить лис і каже, що вилічить хорого царя. У нього є мозок індійської риби, ним  він натре царські крижі, а тим часом треба з вовка здерти шкіру і обгорнути нею хорого царя, то його гарячка ми­неться. Се так і зроблено, лев виздоровів і зробив лиса своїм найстаршим міністром. Те саме оповідання про хорого льва, якого лис вилі­чив якимись зіллями і здертою з вовка шкірою, є осно­вою другої латинської поеми, що зложена була у Фланд­рії в початку XII віку і має назву «Isengrimmus» (то таке прозвище вовка). Яких 50 літ пізніше зложена була третя латинська поема «Reinardus» (се назва лиса), да­леко ширша від попередніх; тут зведено докупи 13 опо­відань, із яких деякі находяться і в нашій переробці «Лиса Микити», а власне: 1. Оповідання про те, як лис учив вовка хвостом ло­вити рибу  (у нас пісня одинадцята);

  1. Оповідання про те, як вовк був баранам за геометра (у нас пісня перша);
  2. Оповідання про те, як лис сповідав когута  (у нас пісня десята);
  3. Оповідання про те, як вовк у кобили лоша купу­вав (у нас пісня дев’ята);
  4. Оповідання про барана, що сам хотів скочити вов­кові в пащеку (у нас пісня сьома).

Оті латинські віршовані оповідання швидко розходи­лися по монастирях, школах, а далі й по дворах учених панів у Франції, Німеччині та Нідерландах. Двірські співаки, вандрівні школярі та рицарі розносили їх щораз далі переробляли їх на народні мови: французьку ні­мецьку та нідерландську. Найважніша й найширша пере­робка — французька. Се, властиво, не одна повість, а цілий ряд повістей, майже не пов’язаних одна з одною, раз коротших та знов довших. Ті повісті, писані різними людьми в XI і XII віках, були надруковані аж в XIX віці і заповнили 4 здорові томи; вони разом мають мало що не 50 000 віршів. Загальна їх назва «Повість про Ренара» («Le Roman du Renart»), а поодинокі повісті називаються «браншами», тобто по-нашому «галузями». Таких галузей було, здається, значно більше; до нас доховалося їх 36. Та вони разом не творять цілості, а та подія, що в пізніших пере­робках, а також і в нашім «Лисі Микиті», є осередком повісті і громадить докола себе всі інші оповідання, себто власне оповідання про суд льва, про триразове кликання лиса, про його засудження, про хитрощі, якими він ви­крутився від смерті, і про поєдинок лиса з вовком, хоч і находиться в старофранцузькій поемі, та є там тільки одною галузею в ряді інших, а не осередком цілості. Із французької мови переробив сю повість на старо-німецьку мову коло р. 1170 альзатський рицар Генріх Гліхезер. Він дуже вкорочував французькі оповідання, декуди додавав дещо нового, але також не вмів зробити з розрізнених пригод одної цілості. Доволі вдачною пробою скомпонування такої цілості треба вважати італьянську переробку одної часті фран­цузької поеми, а то власне тої часті, де розказано про суд льва над лисом. Італьянська переробка має назву «Райнальдо»; вона дуже коротка супроти французької поеми і не здобула собі ширшого впливу. Аж   нідерландському   поетові   Віллємові,    що    коло 1250 р. переробив повість про лисові пригоди «на нідер­ландську   (долішньо-німецьку)   мову,   удалося   се  діло. Оповідання про суд льва він зробив тою основою, довкола якої громадяться інші оповідання, як хрусталі довкола спільного ядра. Віллємова поема була коло   1280   року перекладена на латинські вірші і пізніше перероблювана на прозу  (по-нідерландськи   друковано  1479 і  1485, по-німецьки друк[овано]   1498, по-бельгійськи   друк[овано] 1564). Старонімецьку прозову переробку, де лис називаєть­ся «Reinke», переклав в р. 1794 великий німецький поет Гете на німецькі гекзаметри, держачися старої друко­ваної книжки майже крок у крок; його переробка нази­вається «Reineke Fuchs» і відновила славу старої нідер­ландської повісті в цілім світі. Від кінця XV віку,   коли   були   надруковані   прозові переробки старих повістей про лиса, повісті ті сталися улюбленою людовою  книжкою  в Німеччині,  Нідерлан­дах, Бельгії, а відси переходили чи то в перекладах, чи в усних оповіданнях до інших народів. Усні оповідання людові,   дуже   подібні   до   «галузів»   старофранцузької поеми, здибаємо у всіх європейських народів; є їх чима­ло і у народів слов’янських, а особливо у русинів, моска­лів і сербів, хоч писані, книжні переробки французької поеми в давніших часах сюди не заходили. Дуже багато оповідань про лисові та вовкові пригоди оповідають собі семигородські саксонці, що осіли тут ще в XV і XVI ві­ках. Навіть в устах галицьких жидів, що не вміють чи­тати  по-німецьки, чув  я широке оповідання  про лиса, зовсім подібне до основної повісті в нашій поемі; те саме оповідання записано навіть з уст півдиких муринів-гот-тентотів у полудневій Африці, де воно було занесене єв­ропейськими проповідниками разом з наукою Христової віри; віра Христова у них  не прийнялася, а оповідання про лиса і вовка лишилося в їх тямці. Треба мені ще сказати кілька слів про свою переробку сеї стародавньої повісті. Пишучи її, я взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллєма, значить, ту саму, що є і в німецькій книзі про Рейнке і в Гетевім перекладі, та я виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старофранцузьких «галузів» і з багатого скарбу наших людових оповідань. Бажаючи написати книжку для м о л о д і ж і, я мусив із старого твору, а значить, і з того, що є у Гете, повикидати багато такого, що зовсім не го­диться до молодіжі. Натомість я повводив із старих опо­відань та з наших людових байок дещо нового, так що загалом у другім виданні моєї переробки враз із тим оповіданням, що становить рамку цілості і тягнеться че­рез усі пісні, вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів. І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним доб­ром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, «а чужий, позичений рисунок накладав наші руські кольори. Дослівно я не перекладав нівідки ані одного рядка. Чи се хиба, чи заслуга моєї праці — в те не входжу, досить, що з сього погляду вона моя. Друге видання, що виходить у протягу трьох літ, дає мені хоч скромний доказ, що я зумів попасти в тон нашого народ­ного оповідання, зумів дійсно присвоїти сей твір на­шому народові. Нове видання «Лиса Микити» являється перед чита­чами значно змінене. Вже одно те, що невідповідну до духу нашої мови старосвітську правопись перемінено на фонетичну, що позволяє віддати гнучкість та мело­дійність нашої мови. Та в другім виданні сама поема значно розширена і доповнена; з дев’яти пісень першого видання зробилося дванадцять. І в тих частях, що лиши­лися з першого видання, мало котра строфка лишилася без зміни, багато дечого пододавано, повигладжувано, повиправлювано. Я дбав про те, щоб мова моєї пере­робки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної ук­раїнської мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою. За цінні уваги при роботі дякую тут моєму щирому приятелеві М. Во­роному.

Підписатися на новини