x

Іван Франко “Хто такий Лис Микита і відки родом”

ХТО ТАКИЙ «ЛИС МИКИТА» І ВІДКИ   РОДОМ? Отся віршована казка, як ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки смі­явся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано,— се не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена і зовсім книжницька справа — історія книжки, яку про­читаєш та й забудеш,— та, проте, я думаю, що не зава­дить розповісти вам хоч коротенько сю історію,— може, вона й між вами кому прийдеться до смаку. Ну, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати. Та не тільки для простих людей я пишу отсі рядки. Здається, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий «Лис Микита» і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Отся казка уперше друкувалася в часописі для дітей «Дзвінок», а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само, як і тепер, що се я «з німецького переробив», а не писав виразно, з якої книжки. Чому? Се зараз побачите. Та наші книжники знають, очевидно, одну німецьку книжку про Лиса Микиту,— ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німець­кого письменника Йоганна Гете і називається там «Reineke Fuchs». Наші письменники думають, мабуть, що сю повість видумав сам Гете із своєї голови і для того, оголошуючи про вихід мойого «Лиса Микити», вони гуртом пописали, що мій «Лис Микита» перероблений із Гете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцімто я взяв свою казку з Гетевої повісті, та й пощось затаїв назву правдивого властителя, а тільки загалом написав «з німецького», щоби збаламутити нетямучих. Дуже не­гарне діло! Що вже робити, треба вияснити письменним і непись­менним, що і в кого я взяв і в чиєму пір’ї пишаюся. Читаючи в отсій книжечці про пригоди Лиса, Вовка, Медведя, Зайця, Кота, Цапа і інших звірів, Ви, певно, мусили пригадувати собі: «А, таке саме або дуже подібне розповідають собі у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!» І справді, оповідання і байки про різних звірів і їх пригоди находяться у всіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так, як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки се походить? Легко се зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі звірями: псами, котами, курми, гусьми і т. і. Хто не ба­чив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються і любляться? Очевидно, вважають їх чимсь рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т. є. собою самими) і звірем і не раз уважають звіра навіть розумні­шим, хитрішим від себе. Коли вам діти почнуть оповідати по свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіра говорити як про свого товариша. «Ми з Лиском робили те й те», «Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить!», «Скажіть що тому котові, щоби не дря-пався!» і т. і. Колись перед тисячами- тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до наших дітей. Вийшовши зі стану дикості, люди займалися стріле­цтвом, риболовством і, очевидно, весь свій вік мали най­більше діла зо звірами. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди зві­рів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про Лиса Микиту. Ми не говоримо сього наздогад, а маємо дуже старо­давні докази, що воно справді так було. На дві, три або іі більше тисяч літ перед різдвом Христовим були вже у старім Вавілоні оповідання про звірів дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списувано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалю­вано, і так вони доховалися аж до наших часів. З деяких оповідань маємо тільки рисунки — також такі старо­давні, і з них ми можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загальновідомі, що, поглянувши на рисунок, кождий знав, що він зна­чить. Те саме ми знаходимо і в Єгипті на 1000—1500 років перед Христом; окрім писаних оповідань, маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносять­ся до байок і казок, де головними особами були звірі. Найславніші з тих рисунків є війна котів зі щурами і осел, що грає на лірі. Дуже красні і стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у жидівській Біблії. Відси, з Вавілону, Єгипту, від жидів та фінікійців опо­відання про розмови та пригоди звірів розійшлися на схід, до Індії, і на захід, до греків. У греків їх поспису­вано і надано їм дуже красну форму. Найстаршим грець­ким байкописом був Езоп, що жив на яких 500 літ перед Христом. Його байки здобули собі широку славу між греками, хоч сам Езоп був бідним невольником. Його байки не дійшли до нас, тільки в пізніших грецьких і ла­тинських переробках. Та. обік байок, греки знали іі ширші казки, де головними особами були звірі. До нас дійшла   одна   така    віршована   грецька   казка    «Війна жаб з мишами», якої основа, певно, була запозичена з Єгипту. Дуже правдоподібно, що з Вавілонії разом зі штукою письма дісталися також і звірячі байки та казки на схід, до Індії, де розрослися і розвилися ще пишніше, ніж у Греції. Індійці — народ обдарований багатою фанта­зією і бистрим розумом, що любить запускатися в гли­бокі роздумування над найвищими питаннями про бога, про призначення чоловіка і про його життя на землі. Для вияснювання таких високих думок вони часто вживали й звірячих байок, перероблювали старі або складали нові, що й досі глибоко зворушують нашу душу. Вчені знавці догадуються, що й у пізніших часах, у III і II віці перед Христом, індійці попереймали чимало звірячих байок від греків, що під Александром Македонським за­воювали були перську державу і потім пару сот літ мали свою дернову в Бактрії о межу з Індією і мали з Індією часті зносини. По   різдві   Христовім    починається    нова    вандрівка байок і казок звірячих і всяких інших, а власне зі сходу на  захід.  В  самій  Індії  ще  на  500 літ  перед Христом постав  був  чоловік  з   царського  роду,  що,   покинувши панування, зробився пустинником, а далі вбогим жебра­ком і почав навчати людей милосердя, чесноті і рівності та любові. Він учив, що людське життя — то тяжка проба для людської душі,  то   ненастанне   горе;   що   всі   земні втіхи і розкоші — то отрута для душі, бо горе тим тяжче болить по них; що одинокий спосіб увільнити себе  від болів і клопотів земного життя — се зректися світу, його розкошів і  радощів, зректися батька,  матері, дому, ро­дини, маєтку і жити в побожних думках і молитвах, пра­цюючи  лише стільки,  щоб  їсти,  а  їдячи  лише  стільки, щоб жити. Сього чоловіка  прозвали Буддою, т. є. про­свіченим і просвітителем. Він стався   основателем   нової віри, що розширилася звільна по цілій Індії, а далі й геть по Азії і ще нині числить коло 500 мільйонів своїх вір­них. Отож  важно,  що  власне незадовго  перед різдвом Христовим   головні   проводирі  буддівської   церкви   при­радили вислати на всі сторони світу проповідників, які мали ширити сю нову віру. Від того часу Буддова наука перейшла поза границі Індії, до Тібету, Китаю, Монголії, Японії. Та певна річ, що буддівські апостоли ходили й на   захід,  до  персів,  греків,  арабів,  жидів,  і   коли  тут не принялася Буддова віра, так се головно для того, що тим часом у Палестині постала нова віра, де в чому дуже подібна до Буддової, а де в чому значно вища від неї — християнство. Для нас важне те, що власне від буддистів старі християни приймали деякі їх оповідання і пристосували їх до своєї проповіді. Християнство, що зразу стояло ворожо до грецької і римської освіти, що від римських цісарів довго зазна­вало тяжких переслідувань, остаточно побідило і переняло в себе спадщину греко-римської освіти. Ширячися між півдикими народами Європи, воно несло з собою також зерна просвіти, здобутки думок греків і римлян, в тому числі й ті байки та повісті, що становили духову страву широкої маси тих народів. Особливо звірячі байки і каз­ки найшли серед тих народів дуже податливий грунт, бо тут люди жили ще в лісах і полях, у близькім сусід­стві до звірів і певно дуже любили оповідати свої власні стрілецькі пригоди. Оті пригоди спліталися з грецькими та латинськими байками; довгими зимовими вечорами люди бажають слухати довгих, безконечних оповідань, і так помалу з коротеньких грецьких банок, звичайно заострених так, щоб із них випливала якась глибша фі­лософічна думка, поставали довгі оповідання, в яких не стільки ходило про глибоку філософію, кілько про забавний, цікавий зміст. Особливо в XI і XII віках по Христі розвилися такі оповідання. В тім часі християни багато разів ходили до Азії воювати з турками і ара­бами, що, принявши Магометову віру, захопили були Палестину, Єрусалим, Віфлієм і всі ті святі місця, де ко­лись жив Ісус Христос. Отож християни йшли великими купами до Палестини воювати «за святий хрест» і від­бити у турків Єрусалим, от тим-то й названо ті війни хрестовими війнами. Здобувши Єрусалим, хрестові вояки держалися там якийсь час, мали в Єрусалимі своє коро­лівство, жили в сусідстві з людьми Магометової віри і попереймали від них велику силу оповідань та байок, що або були поскладані самими арабами, або через пер­сів і арабів прийшли були з Індії. Ті оповідання прине­сено до Європи, їх слухали люди дуже цікаво, спису­вали їх, перероблювали, сплітали докупи зі своїми влас­ними, і так постала в Європі величезна сила гарних повістей та поем, що довгі віки були духовим кормом наших прадідів і ще й досі не перестали нам подобатися. Оттоді-то була зложена й наша повість про Лиса Ми­киту. Що вона не була видумана тими, хто її списував, а взята з книжок і давніших, здалека занесених опові­дань,  на  се  маємо докази  в тім,  що  перші   записи  тої повісті зладжені  в латинській мові, людьми  книжними, духовними,  і  хоч  ті  записи  зложені   були   в  Лотарінгії або у Фландрії над морем  (відки найбільше людей хо­дило у хрестові походи), то в них виступають такі зві­рі, як лев, папуга, леопард, яких не було тоді в Європі, а   навіть   згадано   про   якусь   індійську   рибу,   з   котрої мозок  лічить  недугу.   Найстарше  таке  оповідання   має назву «Вихід невольника» («Ecbasis captivi»)  і зложене було одним лотарінгськнм монахом коло р. 940, т. є. ще на  100 літ перед хрестовими походами. Невольник, про якого мова в тім оповіданні, се теля, заперте в стайні. Воно виривається на двір, біжить у гори, щоб догонити стадо, погнане  на  пашу, та  тут блудить і  попадається в неволю вовкові. Сей хоче його роздерти, та теля при­гадує  йому  проголошений  царем  супокій.   Вовк  запро­ваджує  невольника  до своєї  печери, та  тут  на  другий день являється стадо з псами виручати невольника. По­чинається облога вовчої кріпості. Вовк не боїться своїх противників, а тільки боїться лиса і оповідає своїм слу­гам про свої давніші пригоди з тим хитрим ворогом. Та от являється лис в таборі обложників, викликає вовка з кріпості, сей гине на рогах вола, а невольника, теля, ви­проваджують  із  печери.  В  се  головне  оповідання   про теля вставлено оповідання про неприязнь лиса і вовка. Як уже згадано, під час облоги вовк оповідає своїм слугам, чому він боїться лиса. То раз цар лев був зане­дужав. Усі звірі зібралися до нього, тільки лис не при­йшов. Уже вовк намовив царя, що лиса треба за се заму­чити і вбити, коли ось надходить лис і каже, що вилічить хорого царя. У нього є мозок індійської риби, ним  він натре царські крижі, а тим часом треба з вовка здерти шкіру і обгорнути нею хорого царя, то його гарячка ми­неться. Се так і зроблено, лев виздоровів і зробив лиса своїм найстаршим міністром. Те саме оповідання про хорого льва, якого лис вилі­чив якимись зіллями і здертою з вовка шкірою, є осно­вою другої латинської поеми, що зложена була у Фланд­рії в початку XII віку і має назву «Isengrimmus» (то таке прозвище вовка). Яких 50 літ пізніше зложена була третя латинська поема «Reinardus» (се назва лиса), да­леко ширша від попередніх; тут зведено докупи 13 опо­відань, із яких деякі находяться і в нашій переробці «Лиса Микити», а власне: 1. Оповідання про те, як лис учив вовка хвостом ло­вити рибу  (у нас пісня одинадцята);

  1. Оповідання про те, як вовк був баранам за геометра (у нас пісня перша);
  2. Оповідання про те, як лис сповідав когута  (у нас пісня десята);
  3. Оповідання про те, як вовк у кобили лоша купу­вав (у нас пісня дев’ята);
  4. Оповідання про барана, що сам хотів скочити вов­кові в пащеку (у нас пісня сьома).

Оті латинські віршовані оповідання швидко розходи­лися по монастирях, школах, а далі й по дворах учених панів у Франції, Німеччині та Нідерландах. Двірські співаки, вандрівні школярі та рицарі розносили їх щораз далі переробляли їх на народні мови: французьку ні­мецьку та нідерландську. Найважніша й найширша пере­робка — французька. Се, властиво, не одна повість, а цілий ряд повістей, майже не пов’язаних одна з одною, раз коротших та знов довших. Ті повісті, писані різними людьми в XI і XII віках, були надруковані аж в XIX віці і заповнили 4 здорові томи; вони разом мають мало що не 50 000 віршів. Загальна їх назва «Повість про Ренара» («Le Roman du Renart»), а поодинокі повісті називаються «браншами», тобто по-нашому «галузями». Таких галузей було, здається, значно більше; до нас доховалося їх 36. Та вони разом не творять цілості, а та подія, що в пізніших пере­робках, а також і в нашім «Лисі Микиті», є осередком повісті і громадить докола себе всі інші оповідання, себто власне оповідання про суд льва, про триразове кликання лиса, про його засудження, про хитрощі, якими він ви­крутився від смерті, і про поєдинок лиса з вовком, хоч і находиться в старофранцузькій поемі, та є там тільки одною галузею в ряді інших, а не осередком цілості. Із французької мови переробив сю повість на старо-німецьку мову коло р. 1170 альзатський рицар Генріх Гліхезер. Він дуже вкорочував французькі оповідання, декуди додавав дещо нового, але також не вмів зробити з розрізнених пригод одної цілості. Доволі вдачною пробою скомпонування такої цілості треба вважати італьянську переробку одної часті фран­цузької поеми, а то власне тої часті, де розказано про суд льва над лисом. Італьянська переробка має назву «Райнальдо»; вона дуже коротка супроти французької поеми і не здобула собі ширшого впливу. Аж   нідерландському   поетові   Віллємові,    що    коло 1250 р. переробив повість про лисові пригоди «на нідер­ландську   (долішньо-німецьку)   мову,   удалося   се  діло. Оповідання про суд льва він зробив тою основою, довкола якої громадяться інші оповідання, як хрусталі довкола спільного ядра. Віллємова поема була коло   1280   року перекладена на латинські вірші і пізніше перероблювана на прозу  (по-нідерландськи   друковано  1479 і  1485, по-німецьки друк[овано]   1498, по-бельгійськи   друк[овано] 1564). Старонімецьку прозову переробку, де лис називаєть­ся «Reinke», переклав в р. 1794 великий німецький поет Гете на німецькі гекзаметри, держачися старої друко­ваної книжки майже крок у крок; його переробка нази­вається «Reineke Fuchs» і відновила славу старої нідер­ландської повісті в цілім світі. Від кінця XV віку,   коли   були   надруковані   прозові переробки старих повістей про лиса, повісті ті сталися улюбленою людовою  книжкою  в Німеччині,  Нідерлан­дах, Бельгії, а відси переходили чи то в перекладах, чи в усних оповіданнях до інших народів. Усні оповідання людові,   дуже   подібні   до   «галузів»   старофранцузької поеми, здибаємо у всіх європейських народів; є їх чима­ло і у народів слов’янських, а особливо у русинів, моска­лів і сербів, хоч писані, книжні переробки французької поеми в давніших часах сюди не заходили. Дуже багато оповідань про лисові та вовкові пригоди оповідають собі семигородські саксонці, що осіли тут ще в XV і XVI ві­ках. Навіть в устах галицьких жидів, що не вміють чи­тати  по-німецьки, чув  я широке оповідання  про лиса, зовсім подібне до основної повісті в нашій поемі; те саме оповідання записано навіть з уст півдиких муринів-гот-тентотів у полудневій Африці, де воно було занесене єв­ропейськими проповідниками разом з наукою Христової віри; віра Христова у них  не прийнялася, а оповідання про лиса і вовка лишилося в їх тямці. Треба мені ще сказати кілька слів про свою переробку сеї стародавньої повісті. Пишучи її, я взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллєма, значить, ту саму, що є і в німецькій книзі про Рейнке і в Гетевім перекладі, та я виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старофранцузьких «галузів» і з багатого скарбу наших людових оповідань. Бажаючи написати книжку для м о л о д і ж і, я мусив із старого твору, а значить, і з того, що є у Гете, повикидати багато такого, що зовсім не го­диться до молодіжі. Натомість я повводив із старих опо­відань та з наших людових байок дещо нового, так що загалом у другім виданні моєї переробки враз із тим оповіданням, що становить рамку цілості і тягнеться че­рез усі пісні, вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів. І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним доб­ром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, «а чужий, позичений рисунок накладав наші руські кольори. Дослівно я не перекладав нівідки ані одного рядка. Чи се хиба, чи заслуга моєї праці — в те не входжу, досить, що з сього погляду вона моя. Друге видання, що виходить у протягу трьох літ, дає мені хоч скромний доказ, що я зумів попасти в тон нашого народ­ного оповідання, зумів дійсно присвоїти сей твір на­шому народові. Нове видання «Лиса Микити» являється перед чита­чами значно змінене. Вже одно те, що невідповідну до духу нашої мови старосвітську правопись перемінено на фонетичну, що позволяє віддати гнучкість та мело­дійність нашої мови. Та в другім виданні сама поема значно розширена і доповнена; з дев’яти пісень першого видання зробилося дванадцять. І в тих частях, що лиши­лися з першого видання, мало котра строфка лишилася без зміни, багато дечого пододавано, повигладжувано, повиправлювано. Я дбав про те, щоб мова моєї пере­робки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної ук­раїнської мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою. За цінні уваги при роботі дякую тут моєму щирому приятелеві М. Во­роному.

Обов’язкові поля позначені *

Підписатися на новини